Фестиваль «Не здесь»
Видео
Текст

Тут буде град

1
З того часу, вважай, нема фотографій.
Хіба що одна-дві,
де шукаєш, де пальцем покажеш:
ось я, скраю, у чорній кепці,
ось я, в глибині, із пластиковим стаканчиком
            і помадою на щоці.

А далі — пітьма.
Далі — рух і пересування,
багатозначні дрібниці,
розмови про сенс життя,
з яких ані слова не виділити уже —
все всоталося.
Все пройшло крізь твоє нутро,
міцніше, ніж зовнішня оболонка.
Гроші, зароблені, витрачені.
Телефонні дзвінки з автоматів,
які перейшли уже в іншу реальність.
Запахи і смаки, які залишилися там же.
Мокрий ніс прикордонного пса у залізничнім вагоні.
Дух незнайомих помешкань,
сліди води на сонячних схилах,
запахи солонців і заводських районів.
Павутинки тонких зв’язків,
які тягнуться за тобою
вулицями, дорогами, рейками —
туди, куди вони ведуть.
Віра і недовіра,
тіні віри і недовіри.
Тобі твій кипучий світ здавався вже створеним,
і це була помилка —
тоді він творився.
На виділеній для тебе пустці, у диких заростях
він творився уже тобою.
Пустир із бур’янами, з ледве протоптаними стежками.
Пустир — як спина зачаєної риби-кита,
який чужому
готовий показати свою лють і спритність.
Ти знаєш, чим він пахне.
Ти знаєш це відчуття —
того, хто переходить пустку
    нейтральну
    чужу
    підконтрольну собакам
            маніякам
            і бандам у капюшонах.
Тут буде град.
Він виросте з темних часів.

2
І тепер тут град.
У ньому пам’ятники
    тим, кого пам’ятаю.
У ньому робиться справа,
ходить транспорт,
бігають діти.
У ньому на березі річки сидять художники.
І патрулі суворі, та не страшні.
А я ось — у вежі,
    у кріслі з рибами,
        різьбленими на бильцях.
Дивлюся згори на все.
А коли сонце сідає,
іду із ключем на Площу-без-ліхтарів.
І відмикаю плити.
Розсуваються, наче зіниця, як діафрагма.
І за склом
при зорях
зблискує чорна гладінь підземного озера.
Знайомиться з небом.
І якщо пощастить,
    помітиш,
        як там пропливають
                істоти.
Мої.
Але я їх не знаю.

Здесь будет град

1
С тех времён, считай, нет фотографий.
Разве что одна-две,
где ищещь, где пальцем покажешь:
вот я, с краю, в чёрной кепке,
вот я, в глубине, с пластиковым стаканчиком
            и помадой на щеке.

А дальше — тьма.
Дальше — движение и перемещения,
многозначительные мелочи,
разговоры о смысле жизни,
из которых ни слова не выделить уже —
всё впиталось.
Всё прошло через твоё нутро,
более крепкое, чем внешняя оболочка.
Деньги, заработанные, потраченные.
Телефонные звонки из автоматов,
которые перешли уже в другую реальность.
Запахи и вкусы, которые остались там же.
Мокрый нос пограничного пса в железнодорожном вагоне.
Дух незнакомых помещений,
следы воды на солнечных склонах,
запахи солонцов и заводских районов.
Паутинки тонких связей,
которые тянутся за тобой
улицами, дорогами, рельсами —
туда, куда они ведут.
Вера и недоверие,
тени веры и недоверия.
Тебе твой кипучий мир казался уже созданным,
и это была ошибка —
тогда он создавался.
На выделенной для тебя пустоши, в диких зарослях
он создавался уже тобой.
Пустырь с сорняками, с едва протоптанными тропинками.
Пустырь — как спина затаённой рыбы-кита,
которая чужому
готова показать свою ярость и ловкость.
Ты знаешь, чем он пахнет.
Ты знаешь это чувство —
того, кто переходит пустошь
    нейтральную
    чужую
    подконтрольную собакам
            маньякам
            и бандам в капюшонах.
Здесь будет град.
Он вырастет из тёмных времён.

2
И теперь здесь град.
В нём памятники,
    тем, кого помню.
В нём делается дело,
ходит транспорт,
бегают дети.
В нём на берегу речки сидят художники,
И патрули строгие, но не страшные.
А я вот — в башне,
    в кресле с рыбами,
        вырезанными на подлокотниках.
Смотрю сверху на всё.
А когда солнце садится,
иду с ключом на Площадь-без-фонарей.
И открываю плиты.
Раздвигаются, как зрачок, как диафрагма.
И за стеклом
при звёздах
поблёскивает черная гладь подземного озера.
Знакомится с небом.
И если повезёт,
    заметишь,
        как там проплывают
                существа.
Мои.
Но я их не знаю.
День 6 ноября
(перевод: Анастасия Шуклинова)
Раньше
Позже
Made on
Tilda